A A A K K K
для людей з обмеженими можливостями
Немовицька громада
Рівненська область, Сарненський район

село Немовичі

Важливим джерелом вивчення історії є могильники. У межиріччі Турії та Горині відкриті 55 могильників поховань Княжої доби. В одному з них (тридцятому) біля села Немовичі Сарненського району виявлено поховання 11-13 ст. н.е., що встановлено за залишками поховального інвентарю, горшком, бронзовим хрестиком та кременем для залізного кресала. Могильник в Немовичах свідчить, що на лівому березі Случа жило плем’я дреговичів, які сповідували християнство і були  підпорядковані Турівському князівству. Основними заняттями  були: землеробство, скотарство, рибальство, бджільництво та збиральництво плодів у лісах. Слов'яни були вправними мисливцями, адже в непрохідних хащах водилося безліч звірини. Були і плисаки, які сплавляли ліс по Случі через Горинь до Польщі та Німеччини. Плисаки користувалися величезним авторитетом - бо були сильні й кмітливі.

Вперше в історичних даних Немовичі згадуються в 1533 році.(Slownik geograficzny krolestwa Polskiego. –Warszawa. – 1902),  податки в казну на той час  вносив Marcin Mezynski. Землі, де зараз знаходиться село, належали  князю Юрію Івановичу Гольшанському- Дубровицькому, рід якого походив від литовських князів, (є припущення, що Гольшанські були родичами великого князя  литовського Вітовта.). Князь Юрій збудував замок у маєтку Дубровиця. Одружений князь був з Марією Андріївною Сангушко і помираючи у 1536 році, залишив їй все майно до кінця життя (поки не вийде вдруге заміж). Княгиня сама виховувала 7 дітей і померла у 1553 році. Обоє її синів дітей не мали, тож усі добра після їх смерті розділили сестри. Саме немовицькі землі дістались княжні Марії, що виходила заміж аж тричі, проте змогла залишити майно за собою, навіть після розлучення з третім чоловіком, Андрієм Курбським.

Існує кілька легенд про походження назви села. Згідно першої на цій землі випасалась панська худоба. Пастух був німим. Сюди ж висилались збезчещені покоївки зі своїми чоловіками. Першою сім’єю стали Мичка Кіндрат Якимович з дружиною Парасковією. Мали вони велику сім’ю – 11 дітей. Один із синів Кіндрата – Марко – служив у пана в Дубровиці при дворі. Саме він дав назву селу, коли говорив про чергову покоївку: “Уже піде до німого (до Немович)”.

Згідно другої легенди граф із Дубровиці приїжджав у цю місцевість на полювання, на рибалку. Тут були запашні луки, розкішні гаї та діброви, багато звірів та птахів. Річка та озера були переповнені рибою. Панський кучер був німим. За вірну службу пан дозволив йому жити тут (під Поповою горою), побудував йому сторожку, де він жив із сім’єю. Тут же зберігалось рибальське знаряддя, човни, все необхідне для полювання. Згодом кучер збудував собі будинок і тим поклав початок селу Німовичі. ( легенди записані першим краєзнавцем Немович Яременком Денисом Івановичем).

Ще одна легенда  розповідає, що на чолі громади плисаків стояв німий ватаг, який мовчки виконував рішення віче. Всі інші при голосуванні, мовчки з необхідними гримасами, кивали головами. Через таке німе віче громаду почали називати Німовичами. З часом назва «Німовичі» трансформувалась у Немовичі.

            Давні перекази свідчать, що неподалік Немович проходив Чорний шлях ( у напрямку з Дубровиці на Березне), яким ординці гнали бранців у неволю. Одна з легенд, записаних від Васильчика Василя Павловича, розповідає: «Колись повз наше село проходила орда татар. На одній з лісових річок  знаходились козаки, але їх було мало і вони змушені були тікати. Лише один козак вліз на дуба і спостерігав за татарами, які розмістилися неподалік від річки. Влаштувавши своїх воїнів на відпочинок, ватажок татар вирішив оглянути місцевість. Він піднявся на гірку, роздививсь навколо і сів під тим дубом, на якому ховався козак. Незабаром бусурман заснув. Тоді козак зліз з дуба і відрубав йому голову. Коли татари побачили свого ватажка вбитим, вони дуже злякалися і втекли з цього місця. З того часу гірку почали називати «Татарська»/Татарка/.

 “... В Ровенском уезде болота занимают площадь 1200 верст от с. Немовичи на реке Случи до соединения последней с Горынью и представляют непроходимые дебри, в которых кое-где разбросаны деревни – числом не более семи”. [Теодорович Н. “Историко-статистическое описание церквей”]

Після Люблінської унії 1569 р. територію Сарненщини, як і решту Волинських земель, загарбала феодальна Польща, панування якої тут тривало понад два століття. Польські феодали нещадно експлуатували селян. Ті не мали права вільно розпоряджатися ні своїм майном, ні знаряддям праці, ні худобою, ні життям. Польська шляхта експлуатувала селян різними податями – “подимне”,  "віконне”. Якщо стирчить над дахом димар – плати податок, якщо великі вікна – те саме. Ось чому бідняцькі хати були курними (без комина), з круглого, нетесаного дерева ,а сама хата світила підсліпуватими віконцями . Хати мали земляну долівку замість підлоги, під піччю, у “кучці” ночували кури. Часто свині, телята сусідили з маленькими дітками, що  повзали на долівці. Люди жили бідно, великими сім’ями, зате весело. Увечері село дзвеніло від пісень. Кожна вулиця намагалась переспівати іншу.

Панщина становила 4-5 днів на тиждень. Дозвіл на шлюб давав пан. Він і дерево на будівництво житла виділяв.  Панові належало право першої шлюбної ночі, йому дарували весільну «шишку» та намітку. У старовинній пісні є слова: “Одчини, паночку, свій двір, бо вже несут бояре тобі дохід”.

Користуючись необмеженою владою, шляхта піддавала селян жорстоким тортурам, за найменшу провину заковувала їх в кайдани, кидала у в'язницю(збереглись рештки витесаного каменя, до якого прив’язували кріпаків для покарання різками - у дворі Абрамчук Домни Василівни, 1917 р.н.).

Антифеодальний рух особливо посилився, коли сюди прибули повстанські загони Северина Наливайка та полковника І. Богуна. . [У 1664 році Іван Богун був страчений поляками]. Поблизу села археологи виявили давньоруські курганні могильники XІ - XІІІ ст. Антонович В. Б. у статті «Археологическая карта Волынской губернии» (Труды ХI съезда в Киеве 1889 год. – М., 1901., т.1) відмічає, що за одну версту від села Немовичі є 17 курганів. З них п’ять розкопані в 1878 році варшавським студентом Баторевичем. Знайдені скелети, сліди дерев’яних трун. Знаходили й зброю. За свідченнями Боровика Олексія Хомича (1902 року народження) насипи з курганів були розвезені пізніше, коли робили дорогу із Зносич на Сарни (знизу клали верес, зверху - пісок). Тоді ж викопували шаблі, піки, списи. У селі і донині зберігся кам’яний хрест, як пам'ять козакам, що загинули у російсько- турецькій війні 1768-1774 рр.

В XVI ст. Немовичі належали до замку в Степані: тут був порт, з якого сплавляли деревину.

 

Загальний вигляд маєтку в Немовичах. Літографія П.Піллера. З книги Романа Афтаназі "Dzieje rezydencji na dawnych kresach Rzeczypospolitej", т. 5.

 

На початку ХІХ ст. маєтність належала Теодору Крашевському (єдине тому свідчення - літографія Піллера, яку ви бачите вище, і Роман Афтаназі зазначає, що невідомо, чи такий от Теодор взагалі існував в реальності), а ще через століття, в 1902 р. - Олександру Мендгену (Mendgen). Тож хто і коли збудував класицистичний двір в Немовичах - невідомо (ймовірно, це сталося до 1820 р.). Зате відомо, що його розібрали в 1926 р. Навколо палацу був гарний ландшафтний парк з класицистичною альтанкою на колонах. Був в селі і католицький костел - своєрідна копія (зменшена, звичайно) римської базиліки св. Петра. Інтер'єр прикрашали образи авторства Ципріана Прушинського, онука власника Сарн Антонія Прушинського. 

Панський двоповерховий маєток  сусідив з постерунком (управою). Палац був двоповерховим. На першому поверсі були  кімнати для слуг, пральня, службові приміщення. На другому – панські покої. Біля палацу росли величезні каштани. За палацом було озеро, заросле чагарником. Люди розчистили кущі, кошами носили землю і посеред озера зробили насип для танців. Тут, під великим каштаном, пани танцювали. За часів царської Росії поблизу розмістилась волость, якій підпорядковувались 6 сіл. Суддями були  представники з кожного села. Городовий – на всі села .

Під час І світової війни у панському маєтку розмістився притулок для сиріт, евакуйованих  з прифронтових земель Волині. Селяни могли бачити дітей в однаковому одязі, коли їх виводили на прогулянку (за спогадами Мички Мотруни Ничипорівни, 1909 р.н.).

Після І світової війни  панський маєток зруйнували. Цьому  сприяла і пожежа, що почалась із обійстя єврейки Хави. Камінь з маєтку селяни розтягли для будівництва своїх будинків, льохів. Донині на тому місці, де стояв маєток, у землі багато каменю і цегли.

За даними “Историко-статистического описания церквей...” Н.И. Теодоровича у 1884 році у Немовичах було 147 дворів, 1187 були населення (а за даними довідника Барановича О. «Залюднення України перед Хмельниччиною”. Ч.1 Волинське воєводство» у Немовичах на 1629 рік налічувалось 59 дворів). «Словник географічний королівства Польського», виданий у 1902 році свідчить, що у селі налічується 239 хат, 1411 жителів. (З них 3 католики, 100 євреїв), дерев’яна церква, школа. Управління – гмінне. У гміні були голова і секретар. У віданні Немовицької гміни були 16 населених пунктів.

У 1873-1875 роках поблизу села велося будівництво залізниці Здолбунів-Ковель, завдяки чому, багато селян отримали "ремісницьку" роботу.

Однокласне народне училище Міністерства народної освіти відкрили в Немовичах у 1877 році. У 1884 р. (за даними «Историко-статистического описания церквей и приходов Волынской епархии» - Почаев, 1889.- т.2) тут навчались 45 хлопчиків та 5 дівчаток. Предмети читали польською мовою, урок української мови був один раз на тиждень. Обов’язковим у школі був Закон Божий. Щоб отримати вищу освіту, потрібно було прийняти католицьку віру.

Церковний храм Святої Параскеви Сербської діє з 1881 року. Перша церква була збудована у 1721 році, але згоріла під час пожежі. Нова церква була збудована на пожертвування селян і священика Василя Петровича Божовського. Псаломщиком був Аристарх Федорович Левицький(з 1858 року), пономарем – Іван Васильович Якимович (з 1843 р.). Священик В П. Божовський  почав служити з 1868 року. Вперше відправа у церкві відбулась на свято преподобної Параскеви Сербської. Тому і престольний Празник у Немовичах відмічається у цей день. За свідченням Боровика Олексія Хомича (1902 р. н.) заклав її місцевий єврей (брат коваля Лейби), кузня якого стояла на вигоні  (зараз будинок Ковпака Івана Васильовича). Пізніше цей майстер зірвався з дзвіниці і загинув. Саму ж церкву будували росіяни.

До війни в селі діяла римо-католицька каплиця, було окреме католицьке кладовище; каплиця була зруйнована в роки війни, а кладовище знищене у повоєнний час. Православне кладовище знаходилось за церквою, внизу.

Майже все життя віддав служінню в Немовицькому храмі  Василь Дучинський., що прийняв парафію від свого батька. Мав він 200 десятин найкращої землі (орної і сінокосу), але був дуже жадібним.

            Згадувала Мотрона Ничипорівна Мичка, 1909 р.н. : “Як помер  мій батько, то дядько пішов до Дучинського, щоб поховав батька. Той загадав ціну похорон вельми високу. Дядько сказав, що у нас нема стільки грошей. То Дучинський порадив, щоб коровку продали, то будуть гроші. А нас же дітей – одне одного менше – ціла хата. А батюшка дер  з бідного останнє”.

            У громадянську війну, коли в селі з’явились будьонівці (“балаховці”), Дучинського змусили стати навкарачки, один з бійців сів на нього “верхи”, схопив за бороду і почав поганяти, наче коня. Врятував священика від знущань один із селян Степан Савчин.

У війну, перед тим як спалити будинок Дучинського, повстанці винесли речі священика на двір. Притулок Дучинському дала сім’я Зіновія Кишенка. Помер він у 1952 році. Доки жив сам – тримав служницю.

            Похований В. Дучинський на місцевому кладовищі. Запам’ятався односельцям його похорон. Коли труну мали опускати у викопану  могилу, віко труни зненацька відкрилась, і священик “сів” у труні. Присутні люди, штовхаючи один одного, кричачи і хрестячись, розбіглися у різні боки.

  Церковним хором керував Є. Шостацький. Хор співав слов’янською мовою, а на Великдень – українською.  Після жовтневого перевороту в Росії на Західну Україну, що стала власністю буржуазної Польщі, стали пробиратися утікачі від більшовизму. Так з’явилося у селі подружжя Шостацьких – Євген Іванович та Ірина Митрофанівна, москвичка, вдова царського  генерала. Під час жовтневого перевороту Ірину переховувала колишня служниця у власному домі, в той час, як син служниці – більшовик – шукав Ірину, щоб розправитись з генеральшею.

           Є. Шостацький, юрист за фахом, купив землю, збудував біля церкви для себе будинок (одну з шести кімнат орендував під “лавочку” (крамницю)). Інший свій будинок він віддав під поліцейський постерунок. Деякий час Шостацький керував церковним хором, згодом викладав у школі російську мову.

            Дітей Шостацькі не мали, то ж удочерили Надю Кононову, мама котрої теж була москвичкою і рано померла, не звикши до важкої сільської праці і умов побуту. У 1940 році пані Шостацька померла. Євгена Шостацького, тоді вже хворого (у нього були припадки гніву, розумового затьмарення), стала доглядати селянка Хима. Надя Кононова згодом вийшла заміж.

            У 1944 році українські повстанці за одну ніч спалили  всі великі будинки в селі: дві школи (в центрі села і на Кашеві), молитовний дім, хату Нісковців-Кононових, будинок Дучинського, два будинки Шостацького, щоб перешкодити розміщенню військових у селі. Шостацького прихистили близькі сусіди – Ященчині. Стан здоров’я його погіршувався. Його забирали до НКВС, але упевнившись що він хворий – відпустили. Після війни Хима відвезла Шостацького в Острог, в лікарню для душевнохворих, де він і помер.

Добрий слід залишили священики Федір Шилан, Петро Кукурудза, Петро Бичковський, Григорій Крупенко. Надійними помічниками  настоятелів були дяки Андрій Мичка та Кіндрат Кірков. З  1993 року і дотепер  духовним наставником у селі є настоятель протоієрей  Володимир. (Зущенко Володимир  Васильович, 1973 року народження, уродженець с. Котів Рівненського району, випускник Одеської духовної семінарії). Багато добрих справ зроблені за сприяння отця Володимира: в храмі облаштували газове опалення, поставили огорожу, облагородили територію, викопали біля церкви колодязь; впорядковане сільське кладовище, де споруджена каплиця.  За участю та допомогою о. Володимира діють храми у с. Малушка Березнівського району та с. Катеринівка Сарненського району.

У “Словнику географічному королівства Польського” вказано, що Немовичі є власністю Олександра Менгдена (дані на 1902 рік). До цього господарем села був граф Пляттер, що продав село і землі по частинах – Менгдену, поміщику Цатко-Кільчику (що сам жив у Бессарабії, а тут тримав управителя) і пану Кашовському.

Пан Кашовський за проханням немовичан дозволив заселити вулицю за річкою (у напрямі Сарн). На честь пана вулиця була названа Кашевом.

За словами Івана Ничипоровича Мички, Цатко-Кільчик продав землю частково селянам, а частину – панам Рутовському і Мулярському. Ті в свою чергу продали орні землі, а тримали тільки ліс і орні ділянки в лісі.

У 1858 році у Немовичах спалахнуло селянське повстання. Існує документ, що  свідчить про ці події: це донесення волинського губернатора міністру внутрішніх справ про відмову селян визнати нового господаря С. Кашовського. Повстання було придушене.

1858 год

Волынская губерния № 25-26

1858 г. декабря 29- 1859 г. января 19.

 О волнении крестьян С. Кашовского в Немовичской вол. Ровенского уезда 1858 г. декабря 29. – Донесение волынского губернатора М.В. Друцкого-Соколинского министру внутренних дел С.С. Ланскому об отказе крестьян признать своим владельцем С. Кашовского и о требовании перевести их в казенное ведомство.

          Ровенский земский исправник доносил мне в минувшем октябре – месяце, что крестьяне Ровенского уезда села  Немович, принадлежавшие умершому помещику Федору Кашовскому и перешедшие по наследству к Северину Кашовскому, объявили нежелание принадлежать сему новому владельцу, проектируя себе быть казенными, отчего произошли было в имении некоторые беспорядки, побудившие исправника арестовать трех крестьян, я в то же время, и именно 28 минувшего октября, предложил ровенскому уездному предводителю дворянства, съехав немедленно в Немовицкое имение вместе с земским исправником и  разъяснив крестьянам неосновательные и незаконных их толки и желания быть казенными, уверить их сильными и понятными для их убеждениями, что они должны повиноваться беспрекословно установленными над ними новой помещичьей  власти, в противном случае сами они вовлекут себя  в строжайшую ответственность по законам, в случае же  оказавшихся справедливых с их стороны жалоб на  экономическое управление, они должны объявить это предводителю дворянства.

            На території села було 5 млинів: 2 вітряних і 3 водяних. Вітряні млини належали Баєчку Олександру і Колядку Тихону. Були вони на  горбі за кладовищем. Водяні млини  були біля Ященок, біля «Мальчика»  та біля Кашевського мосту. Внизу біля церкви був паровий млин.

Колодязів же було мало. На Хмелю – у Зіновчиних, на великому селі – біля Примакових. У центрі села, по обидва боки від дороги, були прокопані канавки, через них перекинуті місточки на подвір’я. Канавки чистили дорожні робітники. По боках вулиці – дерев’яні тротуари.

            З давніх-давен по Случі сплавляли ліс. Часто немовичани також ходили “на плис”. Під час повені основним транспортом (засобом пересування) для частини села ставали довбанки (човни із суцільного шматка дерева).

Традиційним взуттям круглий рік були постоли. У час негараздів та воєн побутувало й інше саморобне взуття: “колодки” (дерев’яні підошви із прикріпленими шнурками); “морщаки” (своєрідні валянки, що шились із старих рукавів); “гуми” (постоли із розрізаних  автомобільних покришок, що припасовувались до ніг дротом). Останні були найбільш популярні під час другої світової війни. Найкращим майстром, відомим не тільки у Немовичах, був Боровик Петро Кирилович (1896-1978).

            Побут селян був важким. Лопати спочатку були дерев’яні, потім – оббиті залізом, і лише згодом – залізні. Під час жнив багаті господарі збирали родичів, сусідів на “толоку”, щоб допомогли жати і молотити хліб. За допомогу вгощали обідом. Бідні селяни ходили на жнива на Волинь. Ішли пішки, беручи в дорогу три пари постолів.

            Жінки повинні були забезпечити свою родину полотном для одягу, воно ж слугувало постільною білизною, ткані вироби з полотна були необхідні на протязі життя. Льоном, прядивом, полотном розраховувались із лікарем, жінкою, що вміла “ставити банки” при простуді. Платою слугувало і пшоно, котре товкли дома.

З лікарів, що працювали у районі, згадують Тощовикова і Бавучкова. В селі ж, в основному, Звертались до Мелянової баби – Ксенії Кишенко, котра допомагала жінкам при пологах. Однак при важких пологах баба-повитуха була безсила і жінка могла  померти. Після вдалих пологів повитусі дарували хустку.

                  Молодь збиралась на “музики” у котрійсь хаті (що більша була). Дівчата пряли льон, вишивали при лучині, (пізніше з’явились гасові лампи). Хлопці, жартуючи, підпалювали “мички”, щоб побачити, як вестиме себе дівчина, чи не сердита. Серед поширених ігор, забав була “драбинка”. Дівчата, молодиці, взявшись за руки і співаючи, бігли майже через пів-села. Співали на панщині, на своєму полі. З приходом весни лунали жартівливі  веснянки. На Варвари молодь збиралася у “старці”.

               Заміж дівчата виходили лише в своєму селі («Добру корову із села не оддадуть» - казали старі люди.)

Після відміни кріпацтва за шлюб домовлялись батьки у корчмі. Часто наречені були незнайомі до дня весілля. Одна дівчина на заручинах, намагаючись вгадати, хто її наречений, нишком посміхалась одному з парубків. А чоловіком її став зовсім інший – негарний і старий.

Інший хлопець, красень на вроду, побачив після весілля, що його дружина сліпа на одне око, і переживав, що й діти можуть народитися такими ж. Після народження здорових і гарних дітей, він радіючи, промовляв: “От комедія так комедія”. Прізвисько “Комедія” прилипло до нього назавжди і збереглося у молодших поколіннях роду.

            Вінчання відбувалось після подання у церкву “прошення”, котре коштувало 80 злотих (вартість доброї корови). Священику за обряд дарували намітку.

            Під час весільного обіду на столах “ходила” порційка (чарка, котра вміщала малу ложку горілки). Деколи останньому з гостей, поки приходила черга на “порційку”, горілки могло не вистачити.

“Молода” повинна була обдарувати родичів нареченого: чоловіків – рушниками, жінок – фартухами. У бідної дівчини і цього не вистачало.

            Молодятам на коровай і “на перепій” дарували свиней і телят, овець, гусей. “Свахи” запинались хустками з червоними “бубликами” на кінцях.

На І світову війну мобілізували багатьох немовичан. «Було, що у бідної вдови і чотирьох синів забирали, а у багатого і одного сина залишали».(свідчення Мотруни Мички, 1909 р.н.)  Гарні, ставні юнаки служили у флоті: Васильчик Тиміш, Олексій Савчин.  Мартин Васильчик дослужився до чину прапорщика. Учасниками війни були: Тарас Колядко, Семен Крат, Антон Малаш, Іван Наконечний, Андрій Мичка, Іван Савчин, Тимофій Мичка (8 років був на війні), Григорій Радько.  

Михайло Сергійович Мичка, 1897 р.н. закінчив Сарненську гімназію,  (з початком революції перейшов  на бік більшовиків, був командиром у Червоній Армії,) згодом закінчив інститут і працював вчителем у школі у Підмосков’ї. В кінці 1937 року був звинувачений у шпигунстві на користь Польщі і розстріляний у Бутовській тюрмі).

             У німецькому полоні були: Борис Біскаль, Петро Кирилович Боровик, Лукаш Кишенко, Федір Кишенко, Федір Малаш.

Драматично склалася доля Володимира Данильченка. Утік додому, будучи мобілізованим на І світову війну; забрали до війська, коли почалася ІІ світова війна. Полон, утеча;  забрали до лісу “лісові” хлопці; боронив односельців від мародерів, коли прийшла Червона Армія; арешт, тюрма.

Під час першої світової війни у селі розквартирували козаків Оренбурзького полку (червоно-білі лампаси на шароварах). Харчувались вони на полковій кухні, ділячи пайок з господарями; спали в хатах на соломі, а коней тримали у хлівах господарів. У єврейській хаті на Вигоні розмістився полковий оркестр.

Жителі села могли скористатись можливістю евакуюватись у Росію (якби фронт наблизився). Так “у біги” подався Василь Баєчко з сім’єю. Дістався аж  до Астрахані. Згодом, щоб повернутись назад, він змушений був  дістати дозвіл самого губернатора. У Немовичах його призначили збирачем податків. Гроші він власноруч носив здавати у Луцьк (у торбі за плечима). У глибокій старості дід Василь торгував гноєм, збираючи його по дорогах і приносячи додому у кошику. Трапився з Василем ще один випадок: на початку 1941 року у село з району прибув уповноважений П’ятиволенко з агітацією радянського способу життя. Старий Баєчко прилюдно виступив із заявою, що більшовики довели Росію до злиднів. Незабаром  розпочалась війна і сімдесятирічний дід не встиг відповісти за свої слова перед новою владою.

            Якщо немовичани І війну переживали досить спокійно, то для біженців з Волині, війна була набагато страшнішою. Покинувши напризволяще свої домівки, вони тікали від фронту. Декотрі з них осіли в Немовичах, наймаючись на роботу до заможних  господарів.

            Десь після 20-х років нашого століття розпочинається релігійна суперечка між православною  церквою та першими протестантами, що відділилися від неї. Під час чергового “освячення” хат, Олександр Кірков відмовився цілувати хрест, називаючи його залізом, та викинув з хати ікони. Релігійна суперечка набула таких  розмірів, що Олександра та його послідовників заборонили ховати на місцевому кладовищі. Їх могили знаходяться у Зносичах.

            Після І світової війни в село стали привозити мануфактуру (матерію) взамін на клоччя.

У селі часто траплялись пожежі, бо стріхи хат були в основному солом’яні. Особливо великою була пожежа перед Благовіщенням 1925 р. та у 1946 р., коли згоріло 38 хат.

            Громадянська війна запам’яталась селянам тим, що над  селом часто бачили літаючі аеростати, а  влада змінювалась по кілька разів на день.   Немовичани не могли зрозуміти, хто ж при владі: будьонівці, петлюрівці чи гайдамаки? В травні 1919 року село окуповують поляки, яких серед літа виганяють червоноармійці. У вересні 1920 року Немовичі знову потрапляють під польську окупацію, майже на двадцять літ згідно Ризького договору село входить у Сарненський повіт Волинського воєводства і стає гминою.

Побут селян був важким. Щоб заробити на прожиття, бідніші селяни ходили пішки  на жнива у Дубенський р-н., беручи в дорогу три пари постолів.

Крім корінного населення, у Немовичах жили й представники інших національностей. Так, за царизму, до початку першої світової війни, на хуторах були німецькі колонії, зокрема на Углах. З початком війни за царським наказом німців стали силоміць виселяти з їхніх будинків. Дехто з них, разом з сім’ями, з’явився в Немовичах, просячи  притулку. Осіли в селі три сім’ї, котрі збудували паровий млин. Дружина Ернста була німкенею, Еміля – полькою, а Карел одружився на селянській дівчині з Чудля. Дві сім’ї квартирували у Супрунових та Таргоньових. Одна побудувалась на Передсіллі. Перед початком другої світової війни німці виїхали у Німеччину.

            Перед початком ІІ світової війни жило в Немовичах більше  п’ятнадцяти сімей євреїв. Дехто був багатим, решта в основному жила бідно. Єврейські сини і дочки гралися і ходили до школи разом  з сільськими  дітлахами. Дорослі теж з сельчанами жили в мирі. Молитися євреї  збиралися в одній зі своїх осель. Там для єврейських дітей працювала недільна школа, де навчали івриту і основам єврейської релігії. В останній тиждень Великого посту – готувалась “маца”.

            Кожної п’ятниці, увечері, євреї виходили на “шпацір” (прогулянку). Збирались в хаті Зіновія Кишенка, де квартирував Лейба Пекач з сім’єю, шкільний учитель. Грали на скрипці, молодь танцювала.

Тривалий час у школі викладала чешка Марія Кухарська, яка вже у  похилому віці переїхала до Сарн. Будинок, де вона жила, став крамничкою. З приходом Радянської влади, тут відкрився клуб: поставили п’єсу «На перші гулі», займався хор.

            Поляки в основному селилися колоніями на хуторах, біля залізниці. Такі колонії були на Буді, Гуті. Під Зносичами жила сім’я Березовських . Кращі землі належали польським власникам. Відділившись від Росії, поляки силоміць виселяли сім’ї залізничників просто на сніг і займали їх житло. Поляки мали своє кладовище і каплицю на ньому. На відправу по небіжчику приїжджав ксьондз. На кладовищі був древній склеп, але у війну і кладовище і каплицю, і склеп зруйнували, бруси із склепу  забрали на будівництв. За порядком у селі стежив комендант постерунку, що мав житло від держави.

            Поляк Жесіньські палицею по голові вбив хлопчика – пастушка (сина Тетяни Добровольської), коли той не встеріг худоби і та зайшла в посів до Жесіньського. Пізніше, у 1942 році почались масові  погроми поляків і старого Жесіньського вбили. Жесіньські – син заявив: « Я за свого ойця два десятки хлопів заб’ю».

            Директором сільської школи був поляк Окопіньські. Лише релігію вкладали  слов’янською та один-два рази на тиждень був урок української мови та літератури. Решту предметів читали польською мовою. Щоб отримати вищу освіту, потрібно було прийняти католицьку віру.

Діяльність осередку «Просвіта»

Польські власті переслідували будь-які прояви вільнодумства, зокрема під наглядом дефензиви були члени товариства «Просвіта», осередок якого був створений у селі у 1926 році. Національно свідома молодь Немович збиралась вечорами таємно у хаті Примакових. Співали українських пісень, а тим часом, хтось чергував, щоб не довідались поляки. Проводили голосні читки. Керував гуртком П. Є. Ющік.

Петро Євгенович Ющік, 1911 р. н. закінчив польську гімназію в м. Сарни і мав повну середню освіту. Пізніше він закінчив учительські курси у Сарнах. П. Ющік деякий час керував у селі хором, сам грав на бандурі.

1серпня 1939 року службою безпеки Польщі були заарештовані організатори і активісти «Просвіти»: (Н. Данильченко, І. Тарапан, П. Ющік, С. Савчин, І. Мичка) і засуджені до смертної кари з правом оскарження вироку. Рішення по апеляції не було прийняте в зв’язку з приходом Червоної Армії; в’язні Рівненської тюрми були звільнені.

            В жовтні 1939 року наказом райвідділу освіти Ющік П. Є. був призначений вчителем школи с. Гута – Перейма, де він працював до початку війни 1941 року. З початком війни участь П. Ющіка у боротьбі за незалежність України продовжується. За доносом сусіда у листопаді 1943 року П. Ющіка заарештували фашисти. Очевидці згадують, як його (із зв’язаними назад руками)  пішки гнали селом. На Кашеві дозволили односельцям винести йому води. До початку січня 1944 року патріот знаходився у гестапо, а 03 січня 1944 року його розстріляли. Батькові сестри, котрі проживали в Сарнах, примітили місце, де його розстріляли і пізніше допомогли дружині викопати тіло. Завдячуючи Павлові Колядку і Якову Сергійовичу Мичці, дружина Любов Антонівна змогла поховати П. Ющіка на кладовищі.

            Сини П .Ющіка – Микола та Євген – виросли гідними свого батька. Микола здобув спеціальність інженера; як спеціаліст брав участь у будівництві заводу по виробництву каучуку в Румунії, жив і працював в Тольятті, на автомобільному заводі. Євген став військовим, був військовим радником у Мозамбіку. Зараз Є. П. Ющік, підполковник – інженер у відставці, проживає у Івано – Франківську.

            Адам Федорович  Крат, 1918 р.н. перебував під наглядом польської дефензиви; існувала загроза відправки до концентраційного табору Береза Картузька, перешкодив прихід радянської влади. Однак уже в 1940 році А. Крат опиняється у радянському концтаборі на Уралі за ту ж приналежність до « Просвіти». Перед цим була Харківська тюрма, Житомирська каменоломня. До 1944 року А. Крат працював в Алапаєвській каменоломні.

 

Із спогадів А. Крата:

Я був свідком  того, як знищувалась велика кількість політв’язнів. У спеціальних бараках, своєрідних крематоріях, трупи в’язнів складались штабелями і спалювались. Знищувались і їх особові справи. Отже знищувались і будь-які сліди існування тисяч людей.

            У 1944 році А. Крата мобілізували до армії. У складі запасного полку він перебував в Угорщині аж до 1946 року.

            Все  життя Крат А. Ф. був ревним християнином, намагався добитись, щоб служіння в церкві проводилось українською мовою. Він збирав кошти серед сельчан на будівництво Покровського Собору в м. Рівне. Помер у 1996 році.

 Польські власті робили й багато прогресивного, щорічно, наприклад, в селі влаштовували виставку породистої худоби. Переможцям – господарям вручали премії, що були підмогою для всієї землі. Насип для шосейної дороги Сарни-Рівне польські власті почали робити в 1937 році. З Любліна приїхав головний інженер Казимир Ундергаєр з сім’єю. Його помічниками стали інженер Войцехівський та майстер Ковальський. Частину дороги вимостили плитами, але роботу не завершили через початок другої світової війни. (У 70-х роках 20 століття плити видовбали і вимостили площу Перемоги в Рівному та Сарнах. )

         У 30-і роки добивались до села втікачі з-за кордону ( тодішньої радянської України): голодні, обшарпані, дехто залишився у селі і з’явились прізвиська: “брянські”, “Женя - Київчанка” та ін. Священик у церкві розповідав про бідування людей у Радянському Союзі. Наум Данильченко (Буськів) мав власний радіоприймач, розповідав селянам про голод 1933 року, примусову колективізацію. Просвітницькою діяльністю займався Володимир Борисович Бискаль. Маючи велику бібліотеку українською та польською мовами, він давав книги для прочитання односельцям. Пізніше виїхав на Волинь, коли бандерівцями були вбиті його дружина й донька.

В грудні місяці 1939 року село в складі Сарненського району ввійшло у новостворену Рівненську область. По приході Радянської влади  почали створювати колгосп, який очолив М. С. Пацьола (пізніше членів його сім’ї вирубали націоналісти, а сам він загинув у Рівненській в’язниці НКВД – свідчення внука). Головою с/Ради призначили Северина Свирида (доля його надалі – трагічна: знищили націоналісти) одного з синів – Михайла – забрали на каторгу до Німеччини, де він і загинув, дружина Женя з дітьми – Олексієм та Онисею – змушені були переховуватись, щоб уникнути смерті, у інших сім’ях.

Зимового світанку 1940 року вивезли з Немович у Вологодську область дві сім’ї , господарі яких були лісничими у пана: Пилипа Кіркова та Івана Пацьоли.( Джерело: База данных "Польские спецпереселенцы в Вологодской обл. ) :

 Пацела Иван Романович (Пачела) Родился в 1883 г., Ровенская обл., Сарненский р-н, Немовичи; украинец; образование низшее; лесник, на с/п - лесоруб Андомского ЛПХ. Проживал: Украинская ССР, Ровенская обл., Сарненский р-н, Немовичи. Приговорен: 25июня1940 г.,обв.: ОСАДНИК.Приговор: Выселен. 15.07.40 прибыл на спецпоселение: ВОЛОГОДСКАЯ ОБЛ., АНДОМСКИЙ р-н, ТУРНЕГА. Осв. 01.09.41 по Указу ПВС СССР "Об амнистии польских граждан"

Пацела Ксения Ивановна (Пачела) Родилась 1921, 1918, 1913, Ровенская обл., Сарненский р-н, Немовичи; украинка; образование низшее; Проживала: Украинская ССР, Ровенская обл., Сарненский р-н, Немовичи. Приговорена: 25 июня 1940 г., обв.: ОСАДНИК. Приговор: Выселена. 15.07.40 прибыла на спецпоселение: ВОЛОГОДСКАЯ ОБЛ., АНДОМСКИЙ р-н, ТУРНЕГА. Осв. 01.09.41 по Указу ПВС СССР "Об амнистии польских граждан.

Пацела Марина Титовна(Пачела) Родилась 1884, 1885, Ровенская обл., Сарненский р-н, Немовичи; украинка; образование низшее; Проживала: Украинская ССР, Ровенская обл., Сарненский р-н, Немовичи. Приговорена: 25 июня 1940 г., обв.: ОСАДНИК. Приговор: Выселена. 15.07.40 прибыла на спецпоселение: ВОЛОГОДСКАЯ ОБЛ., АНДОМСКИЙ р-н, ТУРНЕГА. Осв. 01.09.41 по Указу ПВС СССР "Об амнистии польских граждан" .

Кирко Вера Филипповна (Киркова) Родилась в 1936 г., Ровенская обл., Сарненский р-н, Немовичи; украинка; Проживала: Украинская ССР, Ровенская обл., Сарненский р-н, Немовичи. Приговорена: 29 июня 1940 г., обв.: ОСАДНИК. Приговор: Выселена. 15.07.40 прибыла на спецпоселение: ВОЛОГОДСКАЯ ОБЛ., АНДОМСКИЙ р-н, ТУРНЕГА. Осв. 01.09.41 по Указу ПВС СССР "Об амнистии польских граждан"

Кирко Иван Филиппович (Кирков) Родился в 1934 г., Ровенская обл., Сарненский р-н, Немовичи; украинец; Проживал: Украинская ССР, Ровенская обл., Сарненский р-н, Немовичи. Приговорен: 29 июня 1940 г., обв.: ОСАДНИК. Приговор: Выселен. 15.07.40 прибыл на спецпоселение: ВОЛОГОДСКАЯ ОБЛ., АНДОМСКИЙ р-н, ТУРНЕГА. Осв. 01.09.41 по Указу ПВС СССР "Об амнистии польских граждан" Источник: База данных "Польские спецпереселенцы в Вологодской обл."

Кирко Любовь Арьеновна (варианты фамилии: Киркова; варианты имени: Люба, Любава; варианты отчества: Арсеньевна, Ларионовна) Родилась в 1900 г., Ровенская обл., Сарненский р-н, Немовичи; украинка; образование низшее; на с/п - домохозяйка. Проживала: Украинская ССР, Ровенская обл., Сарненский р-н, Немовичи. Приговорена: 29 июня 1940 г., обв.: ОСАДНИК. Приговор: Выселена. 15.07.40 прибыла на спецпоселение: ВОЛОГОДСКАЯ ОБЛ., АНДОМСКИЙ р-н, ТУРНЕГА. Осв. 01.09.41 по Указу ПВС СССР "Об амнистии польских граждан"

Кирко Семен Филиппович (Кирков) Родился в 1932 г., Ровенская обл., Сарненский р-н, Немовичи; украинец; Проживал: Украинская ССР, Ровенская обл., Сарненский р-н, Немовичи.

Кирко Трофим Филиппович
(варианты фамилии: Кирков; варианты имени: Трохим) Родился в 1927 г., Ровенская обл., Сарненский р-н, Немовичи; украинец; Проживал: Украинская ССР, Ровенская обл., Сарненский р-н, Немовичи.

  • Приговорен: 29 июня 1940 г., обв.: ОСАДНИК.
  • Приговор: Выселен. 15.07.40 прибыл на спецпоселение: ВОЛОГОДСКАЯ ОБЛ., АНДОМСКИЙ р-н, ТУРНЕГА. Осв. 01.09.41 по Указу ПВС СССР "Об амнистии польских граждан"

Кирко Филипп Михайлович
(Кирков) Родился в 1897 г., Ровенская обл., Сарненский р-н, Немовичи; украинец; лесник, на с/п - ночной сторож. Проживал: Украинская ССР, Ровенская обл., Сарненский р-н, Немовичи.

  • Приговорен: 29 июня 1940 г., обв.: ОСАДНИК.
  • Приговор: Выселен. 15.07.40 прибыл на спецпоселение: ВОЛОГОДСКАЯ ОБЛ., АНДОМСКИЙ р-н, ТУРНЕГА. Осв. 01.09.41 по Указу ПВС СССР "Об амнистии польских граждан"

 Готувались  списки на вивезення інших «куркульських» сімей, але завадив Гітлер, який почав війну проти Радянського Союзу.

 ... Знову мобілізація, знову війна, котра ненависна кожному селянинові. Війна в Немовичах розпочалась з мобілізації на фронт чоловіків; більшість чоловіків, котрих мобілізували на початку липня 1941 року, потрапили в німецький полон. Дійшовши до Клесова, вони рушили в напрямку Білорусії, де їх оточили німецькі війська. Декому з  новобранців вдалося втекти по дорозі до Клесова, дехто, потрапивши у полон, згодився служити в німецькій армії і отримавши короткочасну відпустку, залишився дома (переховуючись).

            Дехто вижив  і повернувся з Німеччини. Більшість же односельців (47 чоловік) зникли без сліду у німецькому концтаборі під Мінськом.

            З початком війни наші сельчани Гаврило і Грицько Боровики  опинились під Рівним у німецькому полоні. Їх  приставили працювати на кухні. Один з німецьких вояків, дізнавшись, звідкіль брати родом, сказав, що жив у цих місцях і порадив тікати додому, що ті й  зробили.

Потрапив у німецький полон і Карпо Герасимович Тарапан. Два рази тікав з табору і два рази його ловили, погрожували розстрілом. Доля змилувалась над ним і він залишився живим. Після звільнення табору радянськими солдатами Карпо опинився у Росії, уже в радянському таборі. Повернувся додому через рік. Полон затягнувся на 7 років. Помер Карпо Герасимович у 1971 році. У сім’ї Тарапанів здавна береглися національні традиції. На чільному місці – портрети Т.Г. Шевченка і І. Франка. Дітям виписували зі Львова журнали “Дзвіночок” та “Ранок”. Зберігалась велика карта України. Ці дорогі для сім’ї речі під час війни переховували у вуликах, але угорці, проходячи під час відступу, знищили їх.

            Схожими на долю К. Тарапана були долі Онисима Яковця, Омеляна Васильчика, Володимира  Данильченка, котрі будучи у польському війську, потрапили до полону.

Андрій Овдєєв та Олександр Кірков, втекли з мобілізаційного пункту у Рівному, але під Костополем їх зловили і військовий трибунал  присудив їх до примусових робіт у Росії. Менш пощастило віруючим – п’ятидесятникам  Івану Саковичу  Панасюку та Онисиму Пацьолі. За відмову взяти зброю, їх розстріляли перед строєм. Чотирьох юнаків, які ховалися від мобілізації за селом також розстріляли: Олексія Васильчика, Василя Ковальчука, Василя Міхнова, Степана Труща.

Фронт наближався до села. Фашисти з’явилися в Немовичах на мотоциклах і велосипедах, почали оточувати село. Перелякані люди, хапаючи дітей і найнеобхідніше, кинулися ховатися в громадську пасіку. В одного з господарів – Івана Меле щука – зляканий кінь вирвався з упряжі, залишивши воза з людськими клунками. Кулеметною кулею смертельно поранили Ольгу Михайлівну Бебіну.

Німецький “порядок” проявився і в тому, що замордували єврея Берка, син котрого був комсомольцем. Потім фашисти вирушили в Сарни. Пізніше у Сарненське гетто забрали всі єврейські сім’ї ( 55 осіб), де вони були знищені 28 серпня 1942 року ( врятуватися вдалось лише кільком).

            Кірков Костянтин Олександрович, 1928 р.н., був очевидцем, як у Сарни надійшли товарні платформи, напхані нещасними, котрі, простягаючи  порожні пляшки, просили води. За воду вони платили золотом. У ці ж дні виловили на Чемерному циган і розстріляли разом з євреями.

            Надія Кирилівна Жук, 1924 р.н., свідчить, що її чоловік, Іван Теофілович, будучи в той час охоронцем  гетто, допоміг втекти одному єврею-односельцю, Абруму. Пізніше доля звела їх, коли Іван був у повстанському загоні і потрапив до рук радянських партизанів. Абрум, упізнавши свого рятівника, упросив товаришів відпустити Івана.

            Мичка Мотрона Ничипорівна, 1909 р. н., згадувала, що в Сарнах одну із аптек тримали два брати – євреї, один з них вилікував хворого німецького офіцера. Щоб віддячити, німецький офіцер обіцяв зберегти особисто  йому життя, але той відмовився від  пропозиції і разом з братом пішов у гетто. Сама Мотруна декілька днів переховувала єврейську дівчинку.   Родина  Кирила Костянтиновича Маркова теж врятували від смерті єврейську дівчинку .  Пізніше ця дівчина писала  своїм рятівникам з Ізраїлю.

            Німці наїжджали в село, щоб набрати людей на примусові роботи: прибирання аеродрому, копання окопів, збирання  врожаю. Згадувала Параска Степанівна Малаш, 1910 р.н.: “Жати жито на Малушці зігнали селян із Тинного, Зносич, Немович. У лісі на німців чекала засідка повстанців. Люди кинулися врозтіч. Декого вбили”.

            Молодь вивозили до Німеччини, як дешеву  робочу силу. Був випадок, коли на каторгу за доньку поїхав батько – Василь Васильович Кірков. Після звільнення радянськими  військами, потрапив у ешелон котрий мав везти бранців на роботу у шахтах Росії. По дорозі Василю пощастило втекти і добратися у село.

Щоб уберегтись від раптового нападу німців, люди чергували ночами біля рейки, дзвін якої сповіщав про небезпеку. Сховки і схорони, куди зносились збіжжя, нехитрий домашній скарб і ховалися самі господаря, влаштовувались під  хатами, в сараях, клунях, навіть у боковій стіні дерев’яного колодязя.

            Старостою села на той час був Олексій Степанович Савчин, людина неабиякого розуму, йому доводилося маневрувати, як кажуть між двома вогнями, щоб зберегти життя своє і людей.

            За свідчення односельців, О. Савчин, врятував життя не тільки багатьом  немовичанам, а й жителям села Сарни. Був випадок, коли групу селян із Сарн гітлерівці хотіли розстріляти, вважаючи їх повстанцями, а О. Савчин заявив, що це його односельці, котрих він послав у поле працювати. Врятував від смерті і П.С. Пінчук, в якої зупинялися бійці загону С.А. Ковпака. Одного разу в село приїхали німецькі офіцери машиною. Данило Міхнов вирішив убити німців і забрати машину до лісу. Староста відрадив його, бо знав, що тоді Немовичі спіткає доля Чуд ля. ( в с. Чудель січовики Яреми 20 травня 1943 року розгромили німецький гарнізон і знищили 30 окупантів. За це німецькі карателі спалили село, молодь забрали в Німеччину).

Очевидці згадують, що на Чудель німці йшли з кількох сторін: від Клесова і через Немовичі: коли вулиці вже вкрили сутінки. Ішли обома боками вулиць, не здіймаючи галасу. Незабаром пожежа охопила Чудель.

                        

            Загін С.Ковпака пройшов околицею села і зупинився на ночівлю у хаті П.С. Панчук, чоловіка якої забрали на фронт. За доносом когось із сусідів господиню викликали на допит у комендатуру. Олексій Савчин зумів розсіяти підозри німців і жінку відпустили.

            Життя О. Савчина закінчилося після війни у Рівненській в’язниці.

            Були арештовані та розстріляні немовичани, яких запідозрили у націоналізмі та приналежності до УПА або в симпатії до радянської влади.

На боротьбу з окупантами піднявся весь народ, хоча багато немовичан опинились по різні сторони барикад, а саме: в українській поліції, у загонах радянських партизан, в УПА.

           Колишній в’язень польського концентраційного табору Береза Картузька  – сотник Диткевич – до війни  деякий час був директором Немовицької семирічки, викладав українську мову та літературу, а також малювання. Дружина його Поля Семенюк – була донькою місцевого дяка. Жили на Широкій, недалеко від дому священика. Керував Диткевич сільським і великим церковним хором. У 1940 році на огляді в Рівному хор зайняв ІІ місце.

Під час війни Диткевич став помічником коменданта української поліції у Сарнах – Тараса Бульби – Боровця. Брав участь у знищенні євреїв. Після війни  єврейка Соня зустріла  Диткевича у Польщіі опізнала. За злочини у Сарненському гетто Диткевича ув’язнили на тривалий строк. Звільнився у глибокій старості.

            Тарас Бульба-Боровець з’явився у селі перед приходом німців під виглядом жебрака. Мав довгу бороду, часто чухався. Майже весь час сидів біля містка поблизу постерунку, що став сільською радою. До сільської ради разом з приїжджим політруком часто приходив комсомолець Мевша, син крамаря Берка. Після приходу німців селяни побачили «жебрака» з акуратно підстриженою бородою, у німецькій уніформі. Розмовляв він з німцями по-німецьки. Німці почали розшукувати Мевшу і не знайшовши його,помстилися батькові Берку. Вони підвісили старого єврея попід руки на цілий день, тоді заставили викопати собі могилу і розстріляли.

Загострився українсько-польський конфлікт.  Ще в 20-х роках поляки силоміць викидали сім’ї залізничників з їх будинків просто на сніг. Один з поляків – Жесінський палицею ударом по голові вбив хлопчика – пастушка, бо худоба зайшла у посів. Пізніше, під час зіткнення українців і поляків, поміщика вбили, а його син нахвалявся: “Я за свого ойця два десятки хлопів заб’ю”. У 1942 році поширились масові погроми родин поляків  українськими націоналістами.

            Місцем дислокації УПА стало Тинне. Густі ліси та віддаленість від Сарн  лякали німців, тож вони дуже рідко навідувались сюди.

«Українські патріоти атакували залізниці, порушували план руху потягів, якими окупанти намагалися своєчасно доставляти військову техніку і військову силу для підкріплення своїх сил на тій чи іншій ділянці фронту, де зазнавали невдачі. Так, у ніч з 23 на 24 червня 1943 р. було перервано залізничну лінію між станціями Немовичі  - Малинськ на шляху Рівне-Сарни. В передніх вагонах їхало 150 гестапівців карного загону. Вони поверталися з погрому польських та волинських сіл, а в останніх вагонах були гармати, танки, амуніція та всякі припаси. Заспані гестапівці ще не встигли відчинити двері своїх вагонів, щоб довідатися про причину зупинки потяга, як у передніх двох вагонах пролунали постріли. Сотенний командир Ярема із другом Дорошем стріляли по карателях. Гестапівці намагалися тікати через вікна, але влучні постріли не давали ворогам вирватися з пастки. Зав’язався бій. Поранено Ярему та Дороша. Вранці повстанці зі зброєю та амуніцією повернулися в ліс» [7, 106].

                                        (7. Літопис УПА. – Т. 2, кн. 2. – Торонто, 1985. – 272 с.)

«Голуба тишина червневої ночі повисла над землею. Рейки залізниці рожево блистіли серед суворої темені довколишнього ліса.

На краю темної стіни високих дерев появилися мовчазні постаті повстанців. Безладно, але крадькома та безшелесно підійшли вони до залізничного шляху. Чорні їхні постаті поволі появлялися на залізничному насипі, серед блистячих рейок. Руки їхні, озброєні у всяке знаряддя, у дерев'яні коли та залізні ломи, взялися до гарячкової праці.

Рвалися на частини рейки.

Кілька нерухомих постатей чатувало з боків, вогниками своїх палких очей пронизували темряву далечіні.

"Швидше, хлоп'ята! Спізнитися можна!" - шопотом сказав сотенний командир Ярема. І повстанці рухалися скоріше, залізо дзвонило голосніше.

Залізничний шлях між станціями Немовичі й Малинськ (на шляху Рівне - Сарни) став перерваний. Було це в ніч з 23 на 24 червня 1943 року.

Вуха повстанців, прикладені до грудей землі, зловили далекий відгомін локомотиви. За деякий час уже появилися зле замасковані світла поїзду. Локомотива розпускала гірку, сиву хмару диму. Здригалась від стукоту залізного велетня земля. Здригнулись з хвилювання перед ділом повстанці. Чи ж усе вдасться? Мусить вдатися! На те ж повстанці, щоб ворога перехитрити!

Поїзд спинився перед зірваними рейками. В передніх вагонах їхало 150 чоловік німецького гестапівського карального відділу. Вони верталися з погрому поліських, та волинських сіл. Утомлені знущанням над невинними селянами, натішені награбованим майном по українських селах, напоєні жадобою проливання крови, надихані димами спалених сіл верталися до свого гарнізону. А за ними на останніх вагонах тягнулися гармати, танки, муніція та всякі припаси.

Розіспані гіммлерівські гайдуки ще не вспіли відчинити дверей своїх вагонів, щоб довідатися про причину зупинки поїзду, як у передніх двох вагонах залунали стріли "фінок". Це сотенний командир Ярема ще з другим таким же, як він одчайдухом другом Дорошем, серіями своїх кулеметів-пістолів гатили по розіспаних німаках. Крик, зойки, прокльони, метушня і темнота, як у пеклі. А "фінки" не вгавають. Крізь шум, тріскотіння вистрілів чути стогін та хрипіння конаючих окупантських посіпак.

Дочекалися і вони кари за злочини над безборонним народом.

Як колись гайдамаки, Гонта з Галайдою, так тепер повстанці Ярема й Дорош не переставали бити ворогів. Мстили ж вони всі кривди поневоленого народу.

Переляканим товстопузим катам не допомогла й нічна темнота. Пробували гестапівці кріз вікна втікати з місця своєї кари. Але влучні постріли повстанців не давали висмикуватися ворогам.

Деякі гестапівці пробували боронитися та відстрілюватися. Одна з таких ворожих куль заблукалася і влучила в неустрашимого борця - командира Ярему. Дещо пізніше став ранений і Дорош.

Та Ярема не зважає на свою грізну рану. Йому тяжко відірватися від бою. Із затисненими зубами він докінчує те, що заміряв. Під свистом ворожих куль набирає ще цілий оберемок німецьких МП та пістолів від півживих ще німців. Але вкінці й в нього не стало сили. Цілком обезсилений падає на руки своїх друзів. Не дивота. Бо не минуло ще й трьох місяців, як він теж був поважно ранений.

Рана друга Дороша не була грізною.

В той час інші повстанці взялися до задніх вагонів. Новісенькі скриньки з амуніцією та припасами переходять з рук до рук, а відтак на підводи. Заладовані вже підводи хутко виїжджають у безпечне місце. Добре справляються українські повстанці. Здобута зброя та амуніція не раз покарає ще окупанта.

Перед ранком повстанці обезпеченим маршем подались у свої лісові нетрі. А з ними, по середині маршової колони, на ношах неустрашимий новітній гайдамака, сотенний командир Ярема.»

( М. Львович. Новітні гайдамаки. За місячником «До зброї», видаваним Політичним відділом УПА.- Ч.2, серпень 1943 р.)

 

            «Ярема» - Жук – Семенюк Никон Юхимович, 1918 р. н. народився у заможній родині, був єдиним сином після чотирьох старших сестер. Никон закінчив 7 класів польської школи, у 1940 році його призвали на дійсну службу в Червону армію і відправили на навчання в офіцерське училище, де його застав початок війни з гітлерівською Німеччиною. На фронті Н. Жук – Семенюк перейшов на сторону німців. Його призначили начальником охорони Сарненського гетто. У 1942 році за наказом Н. Жук-Семенюка (псевдо «Стальний», «Ярема») члени української поліції, захопивши друкарський верстат, зброю, коней зі збруєю, обмундирування перейшли в УПА.

«Ярема» добре знав німецьку мову, тож міг грати роль німецького солдата. У 1943 році повстанці обміняли п’ятьох полонених німецьких солдатів на зброю ( за 1 солдата – 5 гвинтівок з боєприпасами). Обмін проводився між селами Сарни і Немовичі. Загалом «Ярема» був поранений 13 разів, від того певно і друге псевдо – «Стальний». Подальша доля немовицького командира повстанців невідома. Його матір та дружину Марію вивезли в Сибір, батько переховувався на хуторі Дубки і там помер від тифу. Дітей – Віру та Євгена, взяли до себе родичі, щоб врятувати їх від Сибіру.

З Немовичами  тісно переплелась доля родини Баторевичів – справжніх патріотів України. Ще в 1878 році варшавський студент Баторевич досліджував давньоруські курганні могильники поблизу села. Жили Баторевичі на Углах, деякий час родина перебувала в Немовичах, згодом, купивши землю, побудувались у селі Костянтинівка.  Цей будинок пізніше спалили польські націоналісти. Григорій Баторевич  виховував п’ятеро дітей, служив псаломщиком у немовицькій церкві. Після переїзду в Костянтинівку родина господарює на землі. Євген одружився з донькою дяка – Ганною Голубовською, Степан  був неодруженим, був дяком при Немовицькій церкві.

Під час воєнного лихоліття брати Євген та Степан, їхні сестри Олімпіада та Надія  стали боротись за визволення України. Євген з племінниками Іваном, Миколою та Олександром пішли в УПА. Допомагала їм у боротьбі і сім’я Голубовських. Дружина Євгена з сестричкою Танею возили продавати в Сарни молоко і за виручені гроші купували медикаменти для поранених повстанців. Одного разу на німецькому КПП щось запідозрили і після перевірки документів обшукали підводу. Знайшовши медикаменти, жінок арештували. Через кілька  днів, після катувань їх розстріляли. Євген з племінниками  вночі відкопали тіла рідних, привезли в село, і пізно увечері поховали на кладовищі. Пізніше поряд з цими могилами  поховали Миколу, який помер від рани. Гинули в боях повстанці, їх теж ховали поруч.

У 1943 році Є. Баторевич організував людей і за кілька ночей на кладовищі насипали курган - братську могилу. Біля її підніжжя знайшли свій останній спочинок  Євген Баторевич і його племінник Іван. Припускають, що тут похований і Микола Тарасевич – єдиний син подружжя вчителів. Про долю сина вони не знали до самої смерті. Олександр – племінник Євгена за чутками застрелився у схроні, щоб не датися живим ворогу.

Степана Баторевича засуджують до 10 років сталінських таборів, засудили і сестер – Олімпіаду і Надію. В Євгена  на той час було вже троє дітей : Юрко, Василь та Леся (померла  під час  епідемії дифтерії в 1945р.) Дітей  забрала до себе в Дубно заміжня сестра  замордованої дружини Євгена. Повернувшись із заслання, сестри Євгена забирають сиріт до себе, на Гуту.

           

Не повернулись з фронтів ІІ світової   67 жителів села. ( «Книга пам’яті України.  Рівненська область: у 3-х т. –Львів: Каменяр,1995.т. 3, с.563 – 568). А ті, що повернулись,продовжували жити і працювати:

 

Баєчко Андрій Григорович, 1922 р/н.

Баран Василь Васильович, 1923 р/н.

Бебін Кирило Павлович, 1918 р/н.

Боровик Іван Петрович, 1919 р/н.

Васильчик Михайло Мартинович, 1923 р/н.

Васильчик Петро Зіновійович, 1918 р/н.

Дячук Трохим Федорович, 1921 р/н.

Кірков Іван Андрійович, 1923 р/н.

Мазур-Васильчик Зіновій Васильович, 1926 р/н.

Мазур Іван Титович, 1913 р/н.

Малаш Кирило Іванович,1915 р/н.

Марков Василь Семенович, 1909 р/н.

Марков Федот Анастасійович, 1924 р/н.

Марков Юхим Тимофійович, 1919 р/н.

Мелещук Василь Кузьмович, 1927 р/н.

Мелещук Пилип Олексійович, 1926 р. н.

Михнов Володимир Дем’янович, 1913 р.н.

Мичка Василь Андрійович, 1927 р. н.

Мичка Юхим Петрович, 1918 р.н.

 

Нині залишився жити лише В. В. Баран.

 

Жертвами кривавої війни стали 154 мирні жителі села (не рахуючи євреїв). Складені списки загиблих на основі спогадів старожилів та даних із книги « Рівненський мартиролог сорок четвертого: документи та спогади». – Рівне,1998 р. Найбільше мирного населення було вбито бандерівцями у ніч на 30 березня 1944 року.

По-справжньому за боротьбу з бандерівцями Радянська влада взялась після війни. Тільки за одну ніч 1947 року до Сибіру вивезли більше 70 сімей (за найменшою підозрою у сприянні повстанцям). Людей повантажили на підводи і відвезли на станцію. Їхні будинки та майно були конфісковані і використовувались для потреб новостворених сільської ради та колгоспу. На одній вулиці спорожніли оселі Борисюків (Бухарових), Міхнових, Костенових, Булчиних, Семенюків, Тодота Яковця (Терешкового), Тодота Колядка ( Крійдиного) та ін. Кому ж пощастило уникнути арешту або вивозу, довгі роки був під загрозою потрапити до неблагонадійних елементів.

У 1947 році почали будувати школу, яка у 1968 році із семирічки стала середньою. Приїхали в село молоді вчителі, які залишились у Немовичах: М. М. Біленко, М. М. Назаревич, Н. М. Дворак, Н. І. Загоровська, Ю. М. Прокопчук, П. Г. Якименко,М. О. Килим’юк. У 1974 році відкрилась новозбудована двоповерхова школа. Навесні 1976 року тогорічні випускники і першокласники  посадили біля школи молоді деревця, і нині вони радо зустрічають учнів.

 У 1947 році  заново створили колгоспи – ім. Хрущова та ім. «1-травня» у Немовичах, ім. Крупської – на Гуті-Переймі, «Червона зірка» - у Катеринівці. У 1951 році колгоспи в Немовичах об’єднали в один, згодом його назву змінили на «Радянська Україна». Першими післявоєнними головами господарств стали Г. Кишенко та І. Наконечний. Після них немовицьким господарством керували дванадцять приїжджих голів. У пам’яті людей добра згадка залишилась про Романа Уляновича Лейсмара,як талановитого керівника і невтомного трудівника.

Головами колгоспу "Радянська Україна" були: Пацьола М.С., Тичина П. Г., Хомський, Коток, Лобода І. І., Вознюк І. В., Лейсмар В., Добровольський М.А.., Жакун П.І.,Гула В, Гнатюк Б.М., Кичан П.О., Мичка А.М.

           

            Колгоспники вирощували хліб, доглядали худобу, забезпечуючи продовольством великі міста Радянського Союзу, а в грудні 1991 року на всеукраїнському референдумі село одностайно проголосувало за відновлену незалежність України.

Та була ще одна війна, у яку були втягнуті наші юнаки. Вони з честю витримали всі випробування, повернувшись з афганського пекла живими.

 

Це –

Баєчко Василь Васильович

Бебін Петро Петрович

Боровик Василь Іванович

Боровик Іван Іванович

Ворона Вадим Васильович

Данильченко Володимир Васильович

Добридень Віктор Іванович

Карпюк Віктор Андрійович

Кірков Віктор Іванович

Кишенко Анатолій Миколайович

Ковпак Іван Васильович

Кірков Іван Семенович

Крат Юрій Васильович

Левчун Сергій Микитович

Малаш Сергій Олександрович

Марков Анатолій Іванович

Мелещук Петро Петрович

Мичка Валерій Якович

 

Чорним крилом накрила наш край 26 квітня 1986 року аварія на Чорнобильській АЕС. До сьогодні відлуння страшного лиха живе серед людей: помирають молоді люди, хворіють діти, немовлята народжуються з небаченими вадами. Рятувати світ від  наслідків жахливої аварії допомагали і немовицькі юнаки:

Баранов Анатолій Юхимович

Баранов Віктор Петрович

Кірков Володимир Петрович

Мельник Василь Іванович

Мичка Іван Петрович

Усачик Сергій Федотович

Ющик Володимир  Васильович.

 

 

 

Село розвивається, одружується молодь, народжуються діти, значить життя продовжується. І живе людська пам'ять, як нагадування про сиву давнину, як і козацький хрест, що зберігся на роздоріжжі ще з часів російсько-турецької війни. ( фото )

Походження назв вулиць та кутків.

Михнівка – першим тут поселився Василь Міхнов.

 

Видумка – односельці сміялись з тих, що поселились на цьому кутку і видумали, що у них нова вулиця.

 

Круг – сухе місце серед болота, грязюки. Цей куток можна було обійти по кругу.

 

Болото – селяни селились на болоті, корчували дерева і осушували землю.

 

Поляна – починались поля. Пісок. Ділились на Коритища ( свині їли з корит на випасі) та Зарічку ( за річкою).

 

Острів – під час повені все навколо було затоплене водою, будинки виглядали з води, як острівці. Куток був відрізаний водою від решти села.

 

Конище – випасали коней.

 

Забронище – можливо земля пана Заброницького.

 

Кінчик – кінець села.

 

Грем’яче –вози, їдучи, гриміли.

 

Хміль – тут було панське поле хмелю.

 

Підріхта – за дорогою був хутір Ріхта(Ріхтера). Люди селились під Ріхтою.

 

Став – місце, коли для млина загачували воду, ставало ставком.

 

Мутвиця – риболовне місце з мутною водою.

 

Перівка – жив пан Перо.

 

 

Старожили, від яких записана історія села:

 

Боровик Олексій Хомич, 1902 р. н.

Кірков Костянтин Олександрович, 1928 р. н.

Ковпак Ганна Зіновіївна, 1927 р. н.

Мелещук Поліна Якимівна, 1914 р. н.

Мичка Мотруна Ничипорівна, 1909 р. н.

Панчук Парасковія Степанівна, 1910 р. н.

Свирид Олена Григорівна, 1901 р. н.

 

Легенди, записані від М. Н. Мички:

 

Легенда про Кармалюка.

 

Бідний чоловік орав коровою свою нивку. Недалеко на панському пасовищі паслась панська худоба, воли. Пан, сидячи на балконі, сміявся з селянина. З лісу вийшов Кармалюк, запріг замість корови панського вола. Селянин боявся пана, та Кармалюк вдарив вола і той почав орати.

Легенда про царицю.

 

У російського царя жінка німкою була. Як почала Німеччина війну з Росією, то цариця стала росіянам шкодить. На фронт просять хліба – вона посилає патрони, просять зброї – вона посилає їжу.

 

Казка про селянську кмітливість.

 

Старий сторож у волості розповідав:

Начальство у волості все було з поляків. Одного разу кур’єр приніс у волость терміновий пакет. Селянин був одягнений у свитину, взутий у постоли, запасна пара на поясі прив’язана. Посланець так спішив, що й сопель під носом не витер. Пан вирішив посміятись з хлопа, оглянув його зверхньо і запитав: «А що, не було нікого кращого сюди прислати?».  Дядько, не задумуючись, відповів: « Були, пане, але їх до кращих панів послали».

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора

Форма подання електронного звернення


Авторизація в системі електронних звернень